Якщо пісня -  душа народу, а танок - його характер, то народний одяг - це його зовнішність, приваблива, яскрава, вишукана і вибаглива.

Традиції українського національного вбрання сягають глибин загальнонародної культури. Разом з історією народу зусилллями багатьох поколінь вони розвивались упродовж віків аж до початку ХХст.,коли з причин політико-економічного та історико-культурного характеру народний одяг вийшов з широкого ужитку і зайняв, так би мовити, святково-ритуальну нішу.

Український національний одяг є яскравим, візуально фіксованим проявом самобутності нашої культури і становить один з найбільш рухомих її видів. Попри свою мінливість і легке сприйняття зовнішніх впливів він накопичив значну етнокультурну інформацію, яка свідчить про набутий колективний досвід народу, його уявлення про світ, критерії поведінки, естетичні смаки, міжетнічні контакти. Так, традиційна багатошаровість українського жіночого вбрання - звичай вдягати декілька предметів одягу один поверх іншого, як-от: плахту (поясний одяг, зшитий з двох довгих пілок) на сорочку (натільний одяг з домотканого полотна, оздоблений вишивкою), запаску (поясний одяг у вигляді прямокутного шматка домотканої вовняної тканини) на плахту, юпку з рукавами (верхній одяг з вставними клинами) на запаску, до того ж кожен нижній шар мав виглядати з-під верхнього, - сягає своїм корінням культури раннього середньовіччя. Багатошаровий принцип формування костюму у європейських народів проіснував майже до кінця ХVIIIст., а в українській традиції затримався аж до початку ХХст. Європейські середньовічні принципи драпіювання жіночого головного убору відбилися в українському жіночому вбранні у вигляді платових головних уборів - убрусу, намітки , пізніше - хустки, які вив'язувались по очіпку (шапочка з вовни, шовку або парчі, яку одяголи просто на волосся).

Оксана Косміна "Українське народне вбрання"